Рецензія на путівник Михайла Кальницького “Єврейські адреси Києва”

Єврейські адреси Києва, їх таємниці та непорозуміння

Дана Пінчевська

Це не перше видання, присвячене єврейським адресам Києва, видане під іменем М. Кальницького: так, кілька років тому те ж видавництво випустило кольорову мапу з маленькими зображеннями та точними адресами ключових пам’яток єврейської культури міста, котра носила подібну назву. Проте попереднє видання призначалась для побіжної екскурсії містом, а наразі читач отримав справжню книгу, в котрій детально розкрито конкретні історії, пов’язані з кожним окремим будинком, кварталом або дистриктом.

«Єврейські адреси Києва» видано у невеликому форматі (А5), у твердій палітурці, з ненав’язливим дизайном та безліччю ілюстрацій; все разом справляє приємне враження, що зазвичай властиво краєзнавчій літературі, розрахованій на неспішне знайомство з химерними контрастами між перебігом подій кількох епох, що на них розламано, принаймні з точки зору єврейської громади, все ХХ століття.

Книга налічує 12 розділів та три додатки; останні – це перелік сучасних єврейських організацій Києва, іменний показчик та невелика бібліографія. Від порівняння з науковою монографією книгу рятує свідома полегшеність стилю, врешті, необхідна кожному сучасному історику, котрий звертається не тільки до колег-архівістів, а також – і це суттєво, – відсутність переліку ілюстрацій та імен авторів фотографій, завдяки котрим ця книга отримала дійсно дуже привабливий вигляд. Певне, винен стереотип стосовно того, що зайва інформація може налякати пересічного читача, – здатність засвоювати інформацію котрого, на мою думку, все-таки не слід недооцінювати, принаймні у подібний спосіб.

Текст «Єврейських адрес Києва» структуровано у хронологічному порядку, проте якось трішки занадто здалеку: згідно не зовсім зрозумілій логіці автора, історія єврейської громади у розділі «Євреї Києва» розпочинається розповіддю про визначення віровизнання у Хазарському каганаті. Проте автор досить швидко, вже за кілька сторінок опиняється у княжому місті, де розповідь набуває точнішої відповідності заявленій у назві темі. Подальші розділи описують особливості життя єврейської громади у трикутнику Золотих, Лядських та Жидівських воріт («Верхнє місто»), у двох частинах Подолу («Поділ» та «Пласка ділянка»), на Печерську («Печерськ та Липки»), на берегах річки Либідь («Єврейські адреси біля Либіді»), на Хрещатику («Хрещатик з оточуючими кварталами»), «Поблизу від Університету», та на околицях старого міста («Околиці: «в межі» та «за межею»). Два розділи книги присвячено київським трагедіям: Бабиному Яру («Лук´янівка, Бабин Яр»), та єврейським цвинтарям міста («Єврейський некрополь Києва»).

Загалом книгу адресовано гостям міста, небайдужим до його єврейської історії, або його колишнім мешканцям, котрі нині відвідують його в якості гостей. Не в останню чергу саме через це книгу написано російською мовою: адже київське єврейство традиційно вважалось, і, зрештою, у більшості випадків залишається донині переважно саме російськомовним середовищем.

Окрім детальних архівних розвідок, котрі не викликають жодних сумнівів у науковому сумлінні М. Кальницького, автор під час роботи над книгою використав інформацію, викладену у рукописі книги, присвяченої 100-річному ювілею синагоги по вул. Щекавицькій, створеному у співавторстві з авторкою цієї рецензії ще у 2003 році, в рамках співпраці з Інститутом Юдаїки, про що скромно промовчав як в основному тексті, так і у примітках до нього. Ну що ж, з вітчизняними істориками через фатальні історичні обставини іноді трапляються куди страшніші напади забудькуватості; але, якщо раптом у нього виникне потреба уточнити певні лакуни в посиланнях на чужі праці, можу додати, що початковий варіант саме цього рукопису зберігається в архіві Інституту Юдаїки, в архіві власне синагоги по вул. Щекавицькій, а також у власності авторки цього тексту, і нагадати про те, що вибачатись ніколи не пізно.

Власне, книга цікава саме цим, адже її присвячено, – хоч про це і ніде не говориться в тексті, – насамперед здатності вибачатись, хоча і в дещо ширшому сенсі. Адже більшість зафіксованих тут подій назавжди залишиться приводом для вибачень перед єврейською громадою з боку тих, хто так чи інакше дотичний до викривлень її минулого та сьогодення, – однаково, у державному, пам’яткоохоронному чи тільки загальнокультурному сенсах. Залишається сподіватись на те, що вказані тут особливості київської краєзнавчої літератури будуть виправлені у наступному, доповненому перевиданні цієї книги.

“Буквоїд”, 01.05.2012