Виставка «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.»

З 25 вересня по 25 листопада у приміщенні Музею української звитяги НАУКМА (адреса: вул. Сковороди, 2) проходила виставка «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.»

Організатори виставки:

  • Головне управління культури і мистецтв
  • Київської міської державної адміністрації
  • Київський Медіа Холдинг
  • Національний університет «Києво-Могилянська академія» (Наукова бібліотека, Музей української звитяги,
  • Центр юдаїки, Центр європейських досліджень, Видавництво «Дух і літера»)

Виставка проводилась за підтримки Голландського Гуманітарного Фонду (Dutch Jewish Humanitarian Fund)

В основі виставки – колекція журналіста Вахтанга Кіпіані та зібрання бібліотеки НаУКМА а також окремі видання передані на виставку Т. Возняком, Й. Зісельсом, С. Одаричем, О. Пограничним та ін. На виставці буде представлено періодичний самвидав 1960–70-х. рр та неформальну пресу 1980-х–початку 90-х рр., а також часописи, які випускалися українцями за кордоном.  Перші спроби зібрати зразки самвидаву та неформальної преси робили ще під час перебудови – як представниками державних бібліотек, освітніх установ, так і приватними зусиллями. Також відомо про постійний інтерес до отримання зразків неформальних видань закордонними установами – серед інших, дослідницьким відділом Радіо «Свобода» в Мюнхені, Бібліотекою Конгресу США у Вашингтоні, Українською Пресовою Агенцією в Лондоні, архівом Бременського університету, Каліфорнійським університетом у Берклі, Міжнародним інститутом соціальної історії в Амстердамі тощо. В Україні не було створено центрів, які б спеціально займалися збиранням і дослідженням цього різновиду преси. Тому український періодичний самвидав розсіяний по світу в десятках окремих колекцій. Найбільші у ЦНБ ім. Вернадського, Архіві-музеї українського самвидаву «Смолоскип» та в колекції Вахтанга Кіпіані. Історія періодичного самвидаву в Україні починається у першій половині 1960-х рр. Рукописні та машинописні часописи й вісники були доволі поширеним явищем у студентських аудиторіях та інтелігентських колах під час «відлиги». Тоді ж виникає політичний самвидав, що став доказом формування ідеології нового покоління борців за самостійну Україну. 1964 р. підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (до 1966 р. вийшло друком 16 номерів). Згодом під егідою «Української загальнонародної організації» вийшов журнал «Український вісник». Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст Вячеслав Чорновіл розпочав випуск іншого «Українського вісника», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Відчайдухи були так само вираховані КДБ й покарані багаторічними термінами. Незважаючи на арешти, періодичний самвидав продовжував виходити в 70-х рр.. На виставці буде представлено близько 15 видань цього періоду. У другій половині 80-х рр.. політична ситуація в СРСР змінилася. Перебудова створила умови, в яких запити широкої публіки до нової інформації значно перевищували, те, що могла запропонувати офіційна преса. В той же час суворі покарання за інакодумство дещо втратили свою невідворотність. Як результат цього у 1980 – поч. 90-х рр. почали виходити численні видання неофіційної преси. Найбільшими центрами її виготовлення були Київ (близько 250 назв), Львів (понад 100 назв), Житомир, Луцьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків. Прикметно, що самвидав виходив і в маленьких містечках і навіть селах – Снігурівці на Миколаївщині, Куровичах на Львівщині, Тернах на Сумщині, Острові та Великих Бірках на Тернопільщині, Дубовому на Закарпатті, Родниковому та Новокльоновому в Криму… Друк здійснювався в умовах напівпідпілля – здебільшого, у столиці Литви – Вільнюсі, а також інших містах Балтії.  Якісь видання мали виражений антирадянський характер, інші ж були новою для радянського простору формою свободи, що іноді межувала із самодіяльністю. На виставці буде представлено видання всіх різних ступенів опозиційності того часу від видань РУХУ та УГС до екологічних, гумористичних, еротичних газет. Також буде виставлено партійні та політичні видання, видання громадських організацій – Товариства Лева, «Меморіалу2, ТУМ; газети національних спільнот: євреїв, вірмен, кримських татар, культурологічні, музикальні, літературно-мистецькі, фензіни; релігійні видання – УАПЦ, УГКЦ, протестантів, РПЦ, «Білого Братства»; дитячі, молодіжні та студентські листки, гумористичні, розважальні, комерційні газети, видання діаспори, могилянський самвидав.

Найбільш знакові видання: «Український вісник» Вячеслава Чорновола, «Поступ» Олександра Кривенка, «Голос відродження» Сергія Набоки, «Наша віра» Євгена Сверстюка, «Євшан-Зілля» Ірини та Ігоря Калинців.

В рамках виставки вітбулись наступні акції:

  • Презентація каталогу самвидавної та неформальної преси
  • Кривенківські читання. Семінар для студентів-журналістів
  • Вечір пам’яті Політковської
  • Презентація книги З. Антонюка
  • Презентація журналу «Ї»
  • Вечір Харківської правозахисної групи
  • Вечір «Коло Набоки»
Інформаційний бюлетень Чернівецького єврейського общинного фонду. № 1 (серпень 1988), № 2(23; квітень 1993), № 1(18-19 грудень 1989 – січень 1990).
Колекція самвидаву радіостанції «Свобода». № 26/84 17.08.84, № 21/77 25.07.77, № 36/85 14.11.85

    • Семен Сандлер. У допомогу тим, хто вивчає їдиш // Додаток до журналу «Советіш Геймланд» № 8 випуск 1, 1980; випуск 2, 1982.
    • «Коль Цион» – орган сіоністської організації Іргун Циони № 4 1990, січень
    • Варда Ремее. Діалоги. Переклад Є. Вороніна за редакцією Л.Горогецького
    Семен Сандлер. У допомогу тим, хто вивчає їдиш // Додаток до журналу «Советіш Геймланд»№ 8 випуск 1, 1980; випуск 2, 1982.

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *