Рецензія Віталія Пономарьова на книгу “Майдан. Свідчення”

Додано by
ГОРІЛА ШИНА

 Віталій Пономарьов

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки. За редакцією Леоніда Фінберга та Уляни Головач. – Київ: Дух і Літера, 2016. – 784 с.

Українці не раз користалися своїм природним правом на повстання, і не один тутешній правитель переконався, наскільки необачно нехтувати лагідною пересторогою «Не зли Майдан». Зібрані у цій книзі свідчення 170 повстанців, яких узимку 2013/2014 розізлила, а наприкінці й розгнівала тодішня влада, були записані на хвилі піднесення після перемоги Другого Майдану. Натомість сама книга вийшла друком через два роки, а відтак потрапила до цілковито іншого суспільного контексту, й одним із символів тих змін стала чавунна огорожа бульвару Тараса Шевченка у Києві: влітку 2014-го пофарбована у синій та жовтий кольори, вона вже наступного літа була перефарбована у чорне. Тож видання цієї книги виглядає спробою вберегтися від забуття, і читати сьогодні свідчення тих повстанців – неначе на Інститутській вкладати пальця в дірки від куль у металевих ліхтарних стовпах чи в стіні готелю «Україна».

Майданівці були класичною запеклою суспільною меншиною, яку вогонь не пече, яка дарує більшості зразки поведінки, нагадує їй про призабуті було нею свободу і гідність і спонукає її до вкрай потрібних перетворень. Звісно, самі повстанці добре усвідомлювали це – як сказала одна з них: мені не потрібна нація кількістю 45 мільйонів, мені цілком вистачає цих кількох сотень тисяч на Майдані – ось моя нація.

Цю політичну націю (в іншому вимірі – громадянське суспільство) можна було – рідкісна нагода! – на власні очі побачити на грудневому Марші мільйонів, а потім і на Майдані. Її складають люди різного етнічного походження, об’єднані – якщо переінакшити назву книги Фрідріха Ніцше, – українською, надто українською ідентичністю. На Майдані вони надихалися своїми національними символами та пишалися своїми героями, вивішуючи на барикадах синьо-жовті та червоно-чорні прапори, зображення тризуба та портрети Тараса Шевченка, Степана Бандери, Василя Стуса, Олени Теліги, Лесі Українки, Івана Франка, Юрія Шереха-Шевельова і навіть Людвіга ван Бетховена. Вони вочевидь підживлювалися своєю історичною пам’яттю, скликаючи віча, розбудовуючи Майдан як Січ, гуртуючись у сотні, вільними голосами обираючи собі сотників і відроджуючи вітання «Слава Україні! – Героям слава!». Вони натхненно співали свій старий гімн, щоранку і щовечора слухали слова давніх молитов і не зовсім канонічно відгукувалися на них тисячоголосим потрійним «Дя-ку-є-мо!». Вони невтомно наголошували на власній культурній унікальності та наполегливо відмежовували своє від чужого, гранично нетолерантно протиставляючи свою розкішну мову матерному лаю і свої козацькі, стрілецькі та повстанські пісні – блатному шансону, а власне ставлення до грязі Москвивисловлювали геть неполіткоректно: «Наша йолка – просто бімба!». 

Просякнуте Овідієвим димом вітчизни, повітря Майдану робило людину вільною, і вона, захищаючи свої золоті вольності від посягань держави, проявляла подиву гідну самоорганізацію. Не потребуючи жодних наказів жодних вождів, ці вільні люди самочинно передавали на Майдан гроші, привозили туди продукти, теплий одяг, книги, ліки, бронежилети, каски, дрова і шини: «Майдан – це такий феномен, коли тобі не треба було в принципі шукати ресурси. <…> В нас завжди були і фінанси, і медикаменти, і люди. Люди з’являлись весь час. Вони з’являлись і не зникали. Якщо людина приходила, вона була з нами до кінця Майдану». Ці люди готували їжу та розносили майданівцям чай та бутерброди, читали лекції та демонстрували кінофільми, захищали заарештованих у судах і надавали притулок повстанцям, лікували хворих, оперували поранених і переховували їх від міліції. Вони зводили шикарні барикади, виламували та кололи бруківку, ланцюгом передавали її метальникам і палили-палили-палили шини: «Якась містика! От місяць ця шина горіла. Так? І завжди вітер у бік „Беркуту”. Завжди. Ніколи не було, що на людей ішов оцей сморід чорний».

А серед вільних людей ніколи не бракує відчайдухів – таких, як та киянка, що на своєму автомобілі привозила майданівцям «коктейлі Молотова»:«Були місця, де їх готують. І приготовлять ще, якщо треба буде. Це професійні хіміки, всі казали, що гарні „коктейлі”. Оцінили. <…> Їх добре пакували. Просто не треба було в аварії потрапляти. Але я взагалі акуратно їжджу. <…> Мені не було страшно, чесно кажучи, це мій характер. Чим більше у мене злості, тим менше я боюся». Або як ті десятеро вісімнадцятилітніх хлопців з Івано-Франківщини, кожен вагою близько 60 кілограмів, що «в рукопашній один на один „виносили” стокілограмових „беркутів”». Чи як ті зухвальці з Кременчука, що вийшли проти бойової машини піхоти лише з пляшками з «коктейлем Молотова», і вона згоріла за 45 секунд. Або як той завжди веселий молодий кондитер із Херсона, що спромігся «коктейлем» підпалити мокрий водомет. Або як ті майданівці, що йшли на снайперів із самими тільки палицями та саморобними щитами (один із тих щитів був зроблений зі знаку дорожнього руху «Зупинка заборонена»).

Зібрані разом, свідчення повстанців унаочнюють логіку розгортання державного терору впродовж тієї зими: від побиття студентів останньої осінньої ночі, через калічення протестувальників, труїння їх газом (спочатку сльозогінним, а потім і нервово-паралітичним), обливання їх водою на морозі, викрадення людей, тортури, арешти – і аж до привселюдних розстрілів у січні–лютому. Однак той терор, замість залякати й упокорити націю, незбагненним для чужинців чином лише посилював солідарність українців, зміцнював їхню самоорганізацію, підсилював їхнє завзяття та спонукав їх до спротиву: «Бійці „Беркуту” дуже озвіріли, бо вперше стикнулися з таким опором».

Наприкінці зими одного «Беркуту» тій владі стало замало, тож автомати отримали тітушки, а солдати у формі Внутрішніх військ України несподівано почали обмінювати свої рублі на гривні. Врешті-решт державний терор просто таки примусив громадян взятися за зброю: «Коли вони вийшли на ту дистанцію, з якої ми могли відстрілюватися, – ми  почали відстрілюватися. Першим залпом приголомшивши їх, ломанулись у контратаку, скоротивши дистанцію до рукопашної. Погнали їх, і так кілька разів. Потім <…> вони засіли та почали просто стріляти довгими чергами, а до нас підтягнулись єгері. Ґвинтівка, звісно, – не автомат, проте в неї дальність і точність бою добра. Це змусило укритися „Беркут”. А якоїсь миті з арсеналів до нас прийшла зброя, і коли ми виявились озброєними з ними однаково, вечір утратив млосність. <…> Хвилин за п’ять по тому влада і капітулювала».

Зрештою, книга «Майдан. Свідчення» сама є добрим свідченням про Революцію Гідності, сенс якої – у словах однієї з її учасниць: «Кожну націю треба поважати. І нашу теж, будьте ласкаві, поважайте».

Матеріал взято із сайту http://zbruc.eu/node/49346
Comments are disabled