Шимон Редліх. РАЗОМ І НАРІЗНО В БЕРЕЖАНАХ. Глава 2 “БЛИЗЬКІ Й ДАЛЕКІ СУСІДИ”

Додано by

 

 БЛИЗЬКІ Й ДАЛЕКІ СУСІДИ

Моїм першим і найпростішим завданням було знайти вцілілих бережанських євреїв і тих, хто полишив місто перед війною. Більшість із них живуть зараз в Ізраїлі. Почну з найстарших, котрі наро­дилися до Першої світової війни.

Батя Боне-Призанд, народжена у Бережанах 1911 року, описала своє дитинство, як “рай”. З певних підстав я був щасливий почути це. Це знову підтвердило мої власні спогади дитинства. Я також був приємно здивований в особистісному плані. Виявилося, що моя тітка Пніна була обожнюваною Батею лідеркою у моло­діжному русі “Гашомер гацаїр”. Хоча родина Баті була орто­доксальною, а її батько був релігійним учителем – “меламедом”, Батя відвідувала місцеву польську середню школу для дівчаток і у віці чотирнадцяти років почала вчитися у бережанській жіночій вчительській семінарії. Їй було двадцять, коли вона 1931 року завершила навчання і була направлена працювати вчителькою за межі міста. Менше ніж за рік вона була на шляху до Палестини.

Бела Фельд, вчителька на пенсії, говорила про своє ди­тинство і юність у Бережанах вперше за багато років. Фельди мали трьох синів і двох дочок. Бела, яка народилася у 1912, була старшою сестрою. До Першої світової війни Фельди жили поблизу Бережан. Коли почалася війна, вони втекли до чеського регіону імперії Габсбургів і повернулися до Бережан у 1918 році. Бела, як і Батя, закінчила середню школу і жіночу вчительську семінарію. Вона також брала активну участь у роботі місцевого осередку моло­діжного сіоністського руху “Ганоар гаціоні”. Довга розмова з Белою була пронизана сильним відчуттям втрати. Вона весь час поверта­лася до трагічного кінця її сім’ї, особливо кінця її молодшої сестри Ханале. Всі загинули під час Голокосту. Старший брат Бели, Арьє, єдиний радіолог у місті, був застрелений під час однієї з перших акцій. Інші ймовірно загинули у таборі смерті Белжець. Втім, Бела була неупередженою і справедливою у своїх оцінках поляків і українців. Коли вона вчилася у бережанський вчительській семінарії, однією з її найближчих подруг була Галя Дидик, українська дівчина з ближнього села. Всі ці роки Бела берегла випускне фото двох дівчаток, які стояли поруч. Після завершення освіти в семінарії Бела кілька років жила і працювала у Львові і 1935 року емігрувала до Палестини. Вона ненадовго повернулася до Бережан у 1937 році. Саме тоді вона побачила свою родину востаннє .

Ізраїль Нееман з Нараєва, маленького міста на північ від Бережан, тільки-но повернувся зі своєї першої поїздки до рідного міста після шістдесяти років відсутності. Як і багато інших єв­рейських родин під час Першої світової війни, Неемани, тікаючи від лінії фронту, що наближалася, опинилися у Відні, де й зали­шилися до 1922 року. Це була сім’я, що суворо дотримувалася традицій. Дідусь Ізраїля був рабином у Нараєві. Молодий Нееман ходив у місцеву середню школу, де більшість учнів були українцями. Він був також активним членом місцевої сіоністської молодіжної організації і виїхав до Палестини 1935 року. Ізраїль завжди виступав на наших щорічних зустрічах на честь Бережан і своїм все ще глибоким і виразним баритоном завжди висловлював обурення з приводу українського і польського антисемітизму. Як не дивно, але коли він поринав у спогади про власне дитинство і юність у Нараєві, він розповідав мені, що в нього були українські друзі, і навіть говорив про них з певною прихильністю.

Молодшим співрозмовникам, тим, хто народився після Першої світової війни, було зараз за сімдесят. Менахем Кац, або Муньо Габер, – під цим ім’ям він був відомий у Бережанах – архітектор. Він залишається “живою пам’яттю” нашого міста. Він був видавцем Книги Пам’яті (Yizkor Book) і опублікував власні мемуари Голокосту. Менахем був автором проектів всіх бере­жанських синагог. Він був також людиною, яка збирала нас на наші щорічні зустрічі. Менахем – єдиний з групи “W”, хто вижив. Ці євреї працювали на вермахт під час німецької окупації і, незва­жаючи на сподівання, були вбиті разом з іншими жертвами остан­ньої акції. Я надіявся, що Менахем пам’ятає мого батька, який був серед них, але він не пам’ятав. Муньо почав вчитися у бережанській гімназії незадовго до війни і продовжив навчання у “десятирічці” совєтського типу у 1939 – 1941 роках. Коли німці окупували Бережани, це був хлопець шістнадцяти років. Під час останньої акції (judenrein) влітку 1943-го йому ледве виповнилося вісімнадцять. Муньо залишався зі своїм вітчимом у бараках групи “W”. Його вітчим покінчив життя самогубством до того, як чоловіки опинилися на цвинтарі Око­писька. Муньо з матір’ю і молодшою сестрою вижили. Після війни вони оселилися в Ізраїлі.

Натан Гольдман, освітянин на пенсії, високий і трохи суту­лий. До війни він був у Бережанах єврейським спортсменом номер один, і навіть зараз, ближче до вісімдесяти, він уперто продовжує дотримуватися свого щоденного режиму в плаванні. Одним з Натанових подвигів було нокаутування польського боксера, який представляв військовий полк, що стояв у Бережанах. Натанова родина була незвичайною єврейською родиною.Його дід в часи імперії Габсбургів був будівельним підрядником. Він і його брати спеціа­лі­зу­валися на будівництві з’єднувальних конструкцій церков в українських селах довкола Бережан. Гольдмани відкрили крамницю текстилю біля бережанського Ринку наприкінці століття. Вона швидко стала однією з найфешенебельніших у місті. У той час, коли Натанова бабуся тримала крамницю, хатню роботу виконували служниці. Одна з них, за словами Натана, була матір’ю Едзя Ридза, потім головнокомандуючого польською армією. Ридз був також шкільним товаришем Натанового батька, Леона. Обидва вчилися у бережанській гімназії перед Першою світовою війною. Крім ведення справ у крамниці, Гольдмани придбали сільськогосподарські землі під Бережанами і зайнялися бізнесом з деревиною. Молодий Натан часто туди їздив і любив кататися верхи, – щось незви­чайне для єврейського хлопця на той час.

Хоча батько Натана подеколи відвідував бережанську сина­гогу, “він був майже атеїст”, за словами Натана. Сам Натан пішов з хедеру в чотири роки і залишався непохитним атеїстом все своє життя. У 1930-ті роки він вчився у гімназії і був членом молодіжного руху “Ганоар гаціоні”. Натан і його батько виїхали до Палестини, де їхня родина придбала деяку нерухомість наприкінці літа 1939 року. Мати Натана, Роза, і його сестра Бела залишилися у Бережанах і пережили Голокост. Роками я плекав солодкий спогад дитинства про те, як я грався з гарними сестрою і братом. Напевно, це були Натан і його сестра Бела.

Після знайомства з ізраїльськими бережанцями я поїхав до Нью-Йорка взяти інтерв’ю з моїми американськими земляками. Я багато чув про сестер Рену і Рут Вандерер. Обидві були гарними дівчатками і росли у заможній і турботливій родині, яка тримала крамницю якраз нав­проти ратуші. Нею керувала їхня бабуся Фрума. Фрума вільно го­во­рила німецькою і часто їздила до Відня по крам. Коли я зателефо­­­нував Рені, старшій із сестер, і спитав, чи не може молодий польський історик, мій колега, який проводив дослідження у Нью-Йорку, взяти у неї інтерв’ю в моєму проекті щодо Бережан, її реакція була короткою і ясною: “Я ненавиджу всіх поляків”. Коли я говорив з її сестрою Рут і сказав їй, що недавно був у Бережанах, вона запитала про Став, бережанське озеро. Вона чула, що його більше немає. Коли я сказав їй, що воно там є, хоча й вкрай занедбане, її негайною реакцією було: “Я хотіла б, щоб Бережани потонули у цьому Ставу”. Ре­на порадила мені не подавати поляків у надто прихильному вигляді “заради наших мучеників”. Проте під час ланчу у заміському будинку Рут у Нью Джерсі, вона зазначила: “Не знаю, що б робили ми, якби нам довелося когось рятувати”. Ми не продовжили цю ризиковану тему. Вандерери належали до най­щасли­віших єврейських родин у місті. Батьки й дівчата вижили під час війни. Їх вдало сховали декілька польських родин. Після війни Вандерери емігрували до Америки. Я надіслав сестрам Вандерер інформацію про Регулів, одну з поль­ських родин, що в їхньому домі на околиці Бережан вони сховалися піс­ля акції на євреїв. Я сподівався, що вони розпочнуть процедуру надання їм нагороди Праведників народів світу, але ніякої інфор­мації від них не отримав.

Полдек у свої вісімдесят був доктором медичних наук на пенсії. Він мешкав у Квінсі, Нью-Йорк. Походженням із Козови, не­величкого міста біля Бережан, перед війною він вчився у бере­жанській гімназії. Після її закінчення 1934 року він виявив бажання вивчати медицину у Львові. Через антиєврейські правила вступу, що тоді діяли, йому було відмовлено, і він поїхав вивчати медицину до Відня. Після аншлюсу 1938 року, не завершивши медичної освіти, він був зму­шений повернутися до Бережан. За рік Совєти дали йому можли­вість нарешті отримати у Львівському університеті диплом лікаря.

Історія Полдека за часів війни надто незвичайна. За німецької окупації Бережан він працював лікарем в УПА, українському національному підпіллі. Полдек був готовий говорити про це за умови, що його особа ніколи не буде повністю ідентифікована. Він був переконаний, що якщо він виявить себе, це призведе до проблем або навіть буде для нього небезпечним. За півсторіччя по тому він все ще боявся українців. Чи боялися інші, котрі, як Полдек, вижили, своїх сусідів-неєвреїв у Америці, особливо тих, хто нагадував їм поляків і українців? Я ніколи не стикався з такими страхами, спілку­ючись з моїми ізраїльськими співрозмовниками. Полдек утік зі свого ук­раїнського партизанського загону десь улітку 1944 року, повернувся до окупованих Совєтами Бережан, звідки поїхав спочатку до Польщі, потім до Німеччини і врешті оселився в Сполучених Штатах.

З Нью-Йорка я вилетів до Вашингтона, щоб зустрітися з докто­ром Станіславом Скжипеком. Він жив сам-один у трохи занедбано­му приміському будинку, оточений пам’ятними речами з Бережан. Його родина оселилася у Бережанах незабаром після Першої світової війни в результаті польської політики розселення у східних прикор­донних землях. Скжипеки були, напевно, однією з найбільш патріо­тичних і вкрай націоналістичних польських родин. Батько Станіслава очолю­вав Комітет польських осадників у Бережанському повіті. У нього був будинок і садиба біля Бережанського озера – Ставу. Юний Ста­шек брав дуже активну участь у польській скаутській організації “Гар­цери”. Він закінчив Бережанську гімназію у 1929 році і поїхав вчитися в університет до Львова. На початку війни він був офіцером і тому був заарештований і інтернований у кількох совєтських тюр­мах. Пізніше йому вдалося вступити до польської армії генерала Андерса, що була сформована в Совєтському Союзі. Після виходу з Росії разом з армією Андерса Станіслав потрапив до Палес­тини десь 1943-го року. Потім він воював в Італії і наприкінці війни опи­нився в Англії. Станіслав працював там у польському уряді в екзи­лі і врешті-решт емігрував до Америки, де працював на радіо “Свобода”.

 Майк Талер – заслужений професор-педіатр Школи меди­цини Каліфорнійського університету в Сан-Франциско. Багато років  був президентом Центру Голокосту у Північній Каліфор­нії. Він також проводив дослідження з медичної етики в нацистській Німеч­чині. Для мене він ще й рудий і запальний маленький Манек, з яким я колись грався і бився у Бережанах. Він – один із бере­жанських єврейських дітей, які вижили під час Голокосту. Єдина дитина в сім’ї, він вижив разом з обома батьками. Вони виїхали з Бережан до Польщі, потім жили у таборі для переміщених осіб під Лінцем. Юний Манек відвідував те саме реальне училище, в якому колись учився Гітлер. З Німеччини вони емігрували до Торонто (Канада). Манек студіював медицину в Каліфорнії і з того часу там лишився.

Я зустрів Майка вперше після звільнення на похоронах доктора Вагшаля-Шаклаі у Хадері. Я зіштовхнувся з ним кількома роками пізніше на конференції з Голокосту в Оксфорді, де у нас була жорстока суперечка щодо українців і євреїв. Манек був пе­ре­ко­наний, що всі українці були й досі є антисемітами і що вони вбивали євреїв у Бережанах і будь-де під час війни. Нещодавно Майк повер­нувся до Бережан з місією професійних консультацій в Україні, більше ніж за півсторіччя після його від’їзду з міста. Я телефонував йому кілька разів, щоб обговорити його візит. Коли Майка нещо­давно запросив університет Бен-Гуріона, я запропонував, щоб ми публічно обговорили наші бережанські спогади. Одна з його зауваг була така: неєвреї, які допомагали і рятували євреїв були “мешуге” (божевільні), а всі інші були антисемітами.

Професор Маті Шаклаі – чи не наймолодший вцілілий з Бережан, головний гематолог в одному з найбільших медичних центрів Ізраїлю. Він син доктора Липи Вагшаля-Шаклаі. Його батько написав докладні мемуари про воєнні роки і допомагав Менахему Кацу готувати Книгу Пам’яті. Я пам’ятав маленького Матуся, який був наймолодшим з нашої компанії в будинку на вулиці Колейовій у бережанському гетто. Тітка Маті, сестра його батька, Злата була одружена з моїм дядьком Яковом. Яків був депортований до Белжеця, а Злату вбили під час акції у Бережанах. Кілька років тому я допомагав Маті у пошуках Данека, польського лікаря – колеги і друга його батька, який допоміг Вагшалям, коли вони ховалися на околицях Бережан. Маті поїхав до Польщі зі своїм старшим двоюрідним братом Мареком, щоб по п’ятдесяти роках зустрітися з дев’яносторічним Данеком. Вони вручили йому сувій і медаль Праведника народів світу. Після відвідин доктора Данека Маті і Марек поїхали до Бережан.

***

Збігнев Русинський був першим після Кароля бережанським поляком, з яким я вирішив встановити контакт. Русинський – це польський варіант Менахема Каца. Він збирає всі шматочки і крихти інформації про Бережани і володіє найбільшою колекцією пам’ятних речей, що стосуються цього міста. Декілька років тому він також опублікував книгу про Бережани. У ній міститься тільки невелика частина того, що він зібрав упродовж багатьох років. Русинський, під час війни – підліток, був членом “Сірих шеренг”, польської під­пільної молодіжної організації скаутів. Він стверджував, що польські скаути організовано постачали їжу в бере­жанське гетто. Під час однієї з таких спроб у Русинського стріляв місцевий український поліцай і поранив його. У гетто він мав близь­кого друга, Давида, сина доктора По­меранца. Давид був, напевно, одним з дуже небагатьох єврейських юнаків, які належали до поль­сько­го молодіжного руху у довоєнних Бережанах. Доктор Поме­ранц і його родина були зрештою вбиті німцями на цвинтарі Окописька.

Українські родини, так само як майже всі польські, виїхали з міста після війни і переселилися до польської Сілезії. Збігнєв з часом став військовим інженером і на десятиріччя близьким другом і прихильником польського скаутського руху. Він отримав нагороду Праведника народів світу за те, що потай носив їжу у бережанське гетто. Вперше я побачив його, коли взяв участь у зустрічі поль­ських бережанців в Устроні, мальовничій курортній місцевості на польсько-чеському кордоні.

Я познайомився з Толеком Рапфом і його молодшою сестрою Гальшкою під час двох поспіль візитів до Польщі. Натан Гольдман згадував Рапфів у своєму інтерв’ю. Толек був найближчим польським другом Натана у бережанській гімназії. Рапфи були однією з елітних польських родин у довоєнних Бережанах. Їхній батько, Ян Вільгельм Рапф, міський інженер у Бережанах, походив з повністю ополяченої авст­рійської родини. У польській родині їхньої матері впродовж поколінь усі були бережанцями. Вражаюча садиба Рапфів, спроектована і збудована їхнім батьком, була розташована навпроти Фарнського костьолу, неподалік від Ринку. Вона слугувала місцем зустрічі для місцевої польської інтелігенції. Рапфи часто приймали отця Лан­цуцького, який очолював Фарнський парафіяльний костьол, і доктора Білінського, головного лікаря бережанського шпиталю. Інженер Рапф, крім своїх офіційних обов’язків, був також “мовчазним” партнером у діяльності деяких комерційних підприємств, що ними володіли багаті єврейські сім’ї, яким був потрібен польський “фасад”. Обоє, як Толек, так і Гальшка, навчалися в гімназії. Толек упродовж багатьох років був однокласником Натана і, як і Натан, успішно займався спортом. Він також належав до польської скаутської організації. Мирні і щасливі часи скінчилися для Рапфів раптово наприкінці 1939 року після окупації Бережан Совєтами. Після тримісячної хвороби батько помер. Потім сім’ю виселили з їхньої чудової садиби офіцери Червоної армії, і вони переїхали до Львова. Повер­нулися вони до Бережан незабаром після відступу Совєтів і знову оселилися у своєму будинку, якого було реквізовано вдруге, цього разу високою німецькою поса­довою особою. Під час німецької окупації Бережан Толек працював на німецьку фірму “Unditsch”, а Гальшка у місцевій повітовій управі. Весь цей час Толек також брав активну участь в Армії Крайовій (АК), польському підпіллі. Пані Рапф і решта родини визнали за краще поїхати з Бережан до повтор­ної окупації міста Совєтами. Толек мусив ли­шитися, виконуючи наказ АК. Врешті-решт вони возз’єдналися у Польщі. Я відвідав садибу Рапфів під час мого останнього візиту до Бережан. Незважаючи на занехаяний вигляд, вона все ще справляла глибоке враження.

Людка Міхоровська. Була бухгалтером на пенсії, активним членом ZBOWID, польського товариства ветеранів війни. На­родилася 1925 року, була дочкою капітана Любельського, інтенданта 51-го піхотного полку, що розміщувався у Бережанах. Вони жили у двоповер­хо­вому новому будинку, де мешкали сім’ї офіцерів. Закінчивши Бережанську середню школу для дівчаток, вона перед війною два роки вчилася у гімназії. Після окупації німцями Бережан працювала у невеличкій майстерні, що виробляла маленькі де­рев’яні коробочки для зберігання лікарських мазей. Цією май­стернею якийсь час завідував мій батько. Потім вона працювала у крамниці дамських капе­люш­ків, яку тримала місіс Вандерер, мати Рени і Рут. Батько Людки був під час війни у німецькому полоні, їхня родина возз’єдналася тільки у 1948 році, в Польщі.

 Ришард Бжезинський народився 1945 року, після того, як його батьки залишили Бережани і знову оселилися у Західній Польщі. Проте наполягав на тому, щоб його вважали уродженцем Бережан, оскільки, як він повторював, його було зачато у Бережанах. Ришард, як і Русинський – палкий колекціонер пам’ятних бережанський речей, і я негайно відчув між ними “суперництво”. Він мріяв про заснування “Бережанського музею” в його заміському будинку. Ришард показав мені кілька надзвичайних старих кольорових листівок міста. Збіль­шена копія однієї такої листівки висить зараз у моєму кабінеті. Ришард був одним із перших поляків, які повернулися до Бережан. Його бабусі дозволили відвідати її брата, одного з дуже небагатьох поляків, які тут залишилися. Це було влітку 1953-го, за кілька місяців після смерті Сталіна. Ришарду дозволили поїхати з нею. З того часу він їздив туди майже щоліта.

Одне з моїх останніх інтерв’ю у Польщі було з професором Йозефом Слотвінським, або, як його звали друзі, Йозеком. Йому було дев’яносто. Я поїхав до санаторію для привілейованих пенсі­онерів під Варшавою, де він перебував на той час, і ми трохи побалакали. Слотвінський – не корінний бережанець. Він приїхав туди 1933 року викладати польську мову і літературу в гімназії після отримання ступеня доктора у Львівському університеті. У двадцять п’ять років він був наймолодший і найпопулярніший учитель у цій респек­табельній і консервативній школі. Він був також пристрасним гравцем у теніс і належав до невеликої групи шанувальників “британського спорту”, яка існувала у провінційних Бережанах.

Слотвінський часто навідувався до Рапфів і скоро закохався у їхню старшу дочку Лідку. Лідка була тоді гімназисткою стар­шого курсу гімназії, талановитою, привабливою і чудовою спорт­сменкою. За кілька років по тому вони одружилися. Слотвінський був одним із засновників польського телебачення. Він написав і поставив багато телевізійних п’єс. Навіть зараз було в ньому щось від театру і акторської гри. Його сорочка і штани виглядали бездо­ганно. Під час розмови і спогадів він жестикулював і насправді “представляв” деякі бережанські “типажі”.

Останнім у Польщі було моє інтерв’ю з “Анною Герцог”.Я був її гостем упродовж двадцяти чотирьох годин. Вона відверто попросила мене не називати її прізвище з особистих причин. Герцоги, багата єврейська родина, були власниками численних млинів. Анна, яка народилася 1922 року, пам’ятає своє комфортабельне помешкання з шістьох кімнат у центрі міста. Їм одним із перших провели в будинок електрику. В розпорядженні Герцогів також був орендований авто­мобіль, найнезвичайніша річ у довоєнних Бережанах. На відміну від більшості бережанських євреїв вони засвоїли польську культуру і були дуже близькими до польського середовища. Вони майже не відві­дували синагогу. На думку Анни, у Бережанах було лише декілька “асимільованих” єврейських родин. Серед них – Гросмани і Поме­ранци, близькі друзі Герцогів. Молода Анна блискуче вчилася в гімназії, брала уроки гри на фортепіано, плавала, каталася на ковзанах і грала в теніс. Її першим коханням був Адась Гольдшлаг, також з багатої і дещо асимільованої єврейської родини.

Під час німецької окупації Анні допоміг польський ксьондз, вона вийшла заміж за поляка і прийняла католицизм. Обидва її батьки вижили, виїхали з Бережан і жили як католики у повоєнній Польщі. Анна стала, мабуть, найбільш благочестивою католич­кою в родині. Несподівано я відчув себе з нею, як удома. Нас поєднували, напевно, польська мова, література і взагалі – культура. І був також особистий аспект у нашій зустрічі. Батьки Анни були близькими друзями доктора Фредзя Редліха, талано­витого педіатра і мого дальнього родича. Фредзьо також напевно був одним із тих кількох асимільованих бережанських євреїв. Після від’їзду з Бережан він оселився у Львові і одружився з колишньою дружиною польського офіцера. Вона сховала його під час німецької окупації. Я пам’ятаю доктора Редліха чорнявим чоловіком серед­нього зросту, який після війни приходив до нашого помешкання на Гданській вулиці у Лодзі, коли я був хворий.

Проводжаючи мене на залізничну станцію, коли я від’їздив до Варшави, Анна попросила мене повідомити точну дату Йом Кіпуру, Дня Покути, щоб вона могла запалити свічку за своїх єврейських родичів, які загинули у Бережанах. Вона також дала мені номер телефону Адася Гольдшлага у Флоріді.

Повернувшись до Ізраїлю, я зателефонував Адасю, тепер Сему А. Гольдшлагу, і розповів йому про мою зустріч з Анною. Йому було майже вісімдесят, його здоров’я було поганим, але спогади про Бережани – живими і яскравими. Ми говорили англійською з польсь­кою упереміж, вільно переходячи з однієї мови на іншу. Батько Гольд­шлага у часи між війнами був відомим у Бережанах правником. Це була одна з найбільш шанованих єврейських родин у місті. Доктор Гольдшлаг був громадською фігурою. Він був головою місцевого відділення Комісії Гувера з пом’якшення наслідків Першої світової війни у повоєнних Бережанах і особисто вітав Герберта Гувера, коли той відвідав місто у ході свого візиту до Польщі. Доктор Гольдшлаг також багато разів у різний час виконував обов’язки міського радника, члена Бережанської повітової управи і голови єврейської релігійної громади. Він також був у дружніх стосунках з маршалом Ридз-Сміглим. Вони були друзями, коли навчалися у бережанській гімназії перед Першою світовою війною. На прохання доктора Гольдшлага Ридз допоміг колишньому однокласнику влаштувати його старшого сина Йозефа, брата Адася, на медичний факультет Львівського універ­ситету. На той час майже нікого з євреїв туди не приймали. Песах і його син Адась були у складі делегації, яка поїхала до Варшави у березні 1937-го, щоб нагородити Ридз-Сміглого званням почесного грома­дянина Бережан.

Адась закінчив Бережанську гімназію і виїхав до Палестини незадовго до війни. Він поїхав туди разом з Натаном Гольдманом. В Палестині він служив у поліції єврейських осадників. Згодом він отримав роботу у Британських авіалініях, спочатку в Ерітреї, а потім у Сполучених Штатах. Коли я нещодавно відвідав мою двоюрідну сестру Енн у Бронксі, вона показала мені світлину Адася у Нью-Йорку далекого 1946-го року. Він сидів у ресторані, оточений кількома молодими бережанськими “співвітчизниками” з Анною включно. Містер Гольдшлаг дуже розхвилювався під час дистанційного ін­терв’ю. Він був більше ніж радий згадувати про Бережани і розповів мені безліч вишуканих “маленьких оповідань”, як він сам їх назвав. Він також надіслав мені цілого пакунка старих бережанських світлин.

*  *  *

Українці були найміцнішими горішками. На відміну від бережанських євреїв і поляків, я не знав, з чого тут починати. Без української сторони у бережанському “трикутнику” я не міг розпо­вісти всієї історії. Треба було шукати вихід. Я зв’язався з кількома молодими істориками Львівського університету, і, на щастя, вони погодилися допомогти. Таким чином я нарешті отримав більшість з моїх українських інтерв’ю.

Юліан Павлів, інженер, народився 1931 року у селі Нараєві, що на північ від Бережан. Його батько, швець і активний член українського культурного товариства “Просвіта” у міжвоєнні роки, був заарештований Совєтами у 1940 році. Юлій пішов до школи в Нараєві перед війною. Потім, під час німецької окупації, він був учнем бережанської гімназії. Трохи вчився у Львові і нарешті 1947 року закінчив середню школу у совєтських Бережанах. Вивчав інженерну справу у Львівському політехнічному.

Найстаршим з опитуваних був Лев Рега, який народився 1914 року у селі Дубще, що на південний схід від Бережан. Його родина завжди дотримувалася поглядів українського націоналізму. Один з його дядьків воював у лавах Української Галицької армії, інший був січовим стрільцем. Третій дядько був активістом українського націоналістичного підпілля у міжвоєнні роки. Він був заарештований і вбитий Совєтами 1941 року. Лев спочатку вчився у сіль­ській школі, а потім продовжував освіту у бережанській гімназії, яку закінчив 1932 року. У гімназії він, як член ОУН, був залучений до різноманітної нелегальної націоналістичної діяль­ності. Лева заарештували, допи­тали і засудили у бережанському суді. 1933 року він був засуджений на п’ять років ув’язнення. Він почав відбувати термін у бережанській в’язниці, але згодом його перевели до Дрогобича і зрештою до сумнозвісної тюрми Хреста Господ­нього біля Кєльце, де його було помилувано 1936-го.

Коли Совєти 1939 року окупували Бережанський повіт, Лев втік на Захід, до тієї частини Польщі, яка була окупована німцями. Як і багато молодих українських націоналістів, він сподівався, що Гітлер подарує їм незалежну державу, “самостійну Україну”. Разом з однією з  “похідних груп” він повернувся до рідного села начебто як визволитель. Йому тоді сказали, що його батьків депортовано Совєтами. На той час Лев входив у команду бережанської регіо­нальної ОУН. Його було заарештовано німцями разом з іншими місцевими лідерами ОУН у середині вересня 1941 року. Спочатку їх відвезли до Тарнополя, а згодом до сумнозвісної в’язниці на вулиці Лонцького у Львові. В середині листопада Лева перевели спочатку до Кракова і насам­кінець до в’язниці у передмісті Берліна. Йому дозволили повернутися до його села влітку 1943 року. Наступний арешт Лева, цього разу совєтським МГБ, стався у лютому 1949 року. Його було звину­вачено в ук­раїнському націоналізмі і засуджено на 25 років виправно-трудових таборів, з яких він, на щастя, відбув тільки сім, у лютих таборах Колими. 1956 року його було звільнено, і він оселився у Бережанах.

Галина Скасків народилася 1925 року в українському селі на південь від Бережан у освіченій і національно свідомій родині. Її батько після більшовицької революції був капітаном Української національної республіканської армії у Східній Україні. Після повернення додому він брав дуже активну участь у діяльності українського культурного товариства “Просвіта” і українському кооперативному русі регіону. Він був також членом поміркова­ного Українського національно-демо­кратичного об’єднання (УНДО). Батька Галини часто турбувала польська поліція. Бабусю Галини жорстоко вдарив і поранив польський поліцай під час кампанії пацифікації у середині тридцятих. Незабаром вона померла. Потім, 1938-го року, коли Галині було тринадцять, її батька було вбито, вочевидь, молодиками ОУН, які звинуватили його у занадто м’яко­му ставленні до поляків. Її матір жорстоко побили. Двоє братів Галини належали до ОУН. Одного з них у 1944-му вбили німці. Останні кілька років перед війною Галина вчилася у бережанській гімназії і продовжувала навчання під час німецької окупації. Коли на початку 1944 року гімназію закрили, вона повернулася до свого села і приєдналася до українського підпілля, активну діяльність в якому вона продовжувала і після повторної окупації Совєтами регіону. У 1948 році вона одружилася, і  її та її чоловіка було незабаром заарештовано і звинувачено в укра­їнському націона­лізмі. Було також ув’язнено й інших членів її родини. Коли Галину за­арештували, вона була вагітна, її дівчинка народилася у львівській в’язниці на вулиці Лонцького. За рік дівчинка помер­ла у київській в’язниці, до якої було переведено Галину. Її охопила тяжка депресія, і вона мала намір покінчити життя самогубством. Галину, її матір та інших членів її родини, які пережили Гулаг, було звільнено після смерті Сталіна. Потім Галина вивчала класич­ну літературу, англійську і німецьку мови у Львівському універ­ситеті і згодом учителювала у місцевих середніх школах. Особиста і родинна історія Галини віддзеркалює трагедії багатьох українців під поляками, німцями і Совєтами.

Завдяки справжній удачі під час короткого візиту до Лон­дона мені вдалося взяти інтерв’ю у кількох українців, які походили з сіл під Бережанами.

Мар’ян Гайва, інженер за фахом, багато років був акти­вістом Лондонської української асоціації. Він народився 1921 року у Підгайцях, що за 30 кілометрів від Бережан. Замолоду батько Мар’яна жив і працював в Америці і Канаді. Повернувшись, він взяв активну участь в українському кооперативному русі. Це була освічена українська родина, і їхній батько наполіг, щоб вони вивчали англійську. Більшість шкільних років перед війною Мар’ян брав активну участь у “Просвіті”. Після завершення середньої школи у Підгайцях 1938 року Мар’ян почав вчитися у бережанській гімназії. Коли прийшли Совєти, він навчався у вчительському інституті і навіть розпочав викладати у сільській школі. Під час німецької окупації Мар’ян глибоко зану­рився у роботу українського підпілля – УПА. Коли 1944 року німці почали відступати, він утік на захід з іншими українськими парти­занами і приєднався до українсько-німецького військового форму­вання. Вони опинилися спочатку у Франції, пізніше в Італії, де Гайву рекрутували британці. Як бри­танського солдата після війни його було направлено до підмандатної Палес­тини, де він жив вільно і навіть деякий час мав єврейську подруж­ку. Коли я брав інтерв’ю у Гайви в його кабінеті, прийшов чоловік, якого звали Грабар. Гайва познайомив мене з ним.

Іван Грабар був струнким, чорнявим і час від часу затинався. Хоча він був такого ж віку, що й Гайва, проте виглядав значно молодшим. Він розмовляв досить нерозбірливою англій­ською: незвичайна комбінація лондонського кокні і сильного слов’янського акценту. Він був найменш освіченим серед моїх українських опові­дачів, але чомусь я почувався з ним значно комфортніше, ніж з іншими. Він нагадав мені Таньку і Аню. Грабар народився 1921 року у селі Посухові, що біля Бережан, навчався у сільській школі і перед війною брав активну участь в українському молодіжному русі. Після того, як влітку 1941 року німці окупували Бережани, він приєднався до місцевої української поліції. У той же час він був членом українського підпілля. Грабар був заарештований німцями у лютому 1942-го і звинувачений у таємному постачанні зброї та боєприпасів до УПА. Його неод­норазово били і піддавали тортурам, спочатку в Бережанах, а потім у Тарнопольській в’язниці. Згодом його взяли на примусові роботи у Німеччину. Після війни він не повер­нувся до рідного села і волів мешкати в Англії.

Дмитро Бартків був лагідним чоловіком з хорошим почуттям гумору. Багато років він працював бібліотекарем у Школі сло­в’янсь­ких мов Лондонського університету. Він походив з Котова, що на південь від Бережан. Його родина була однією з найбільш заможних у селі. Батько Дмитра перед Першою світовою війною працював деякий час у Німеччині і говорив німецькою. Коли Дмитру було одинадцять, батько записав його до бережанської школи для хлоп­чиків. У чотирнадцять він почав відвідувати бережанську гімназію. У 1939 – 1940 роках він навчався у “десятирічці” совєтського типу, а під час німецької окупації – у бережанській українській гімназії. У той час він жив у “бурсі”, українському гуртожитку для гімназистів у центрі міста біля ратуші. Коли гімназію було закрито, Дмитро вступив до української дивізії “СС-Галичина” і вирушив на захід. Він брав участь у деяких боях в Австрії й Італії. Врешті-решт він приїхав до Англії, де й живе до сьогодні.

Василь Олеськів працював директором української інфор­ма­ційної служби в Лондоні. Це високий, сивоволосий чоловік з м’якою вимовою. Народився 1925 року в Бишках, одному з найбід­ніших сіл регіону, за десять кілометрів на північ від Бережан. Спочатку він ходив до школи у ближніх Куропатниках, потім, під час німецької окупації був гімназистом бережанської української гімназії. Він та його приїжджі друзі знімали кімнату біля єврейського цвинтаря на Окопиську. Вони були безпо­середніми свід­ками числен­них страт. Увесь цей час він був членом українського підпілля. Він наполягав на тому, що УПА дружньо ставилася до євреїв. Василь був за­арештований німцями у травні 1944-го, неза­довго до приходу Червоної армії, і вивезений до Франції. Після війни оселився в Англії.

Найнезвичайнішим українським інтерв’ю була розмова з Олександром Паньківом. Я познайомився з ним на весіллі, яке грали у шкільній аудиторії, під час мого останнього візиту до Бережан. Паньків працював сторожем у цій школі, розташованій просто поруч з єврейським цвинтарем на Окопиську. Були майже сутінки чудо­вого літнього дня. Ми сиділи на трав’янистому схилі, з якого було видно весь цвинтар. Паньків розповів мені неймовірну історію про те, як його ледве не було страчено неподалік від того місця, де ми сиділи. Його ледь не вбили на Окопиську німці, що прийняли його за єврея. Він також повторив дивну історію, що я її вже чув: кілька дітей, які навчалися в початковій школі на Окопиську, нещодавно померли з невідомих причин. Деякі люди в місті вірять, що причиною цього було розташування школи біля єврей­ських масових могил або, можливо, на них.

*  *  *

Я зробив декілька спроб знайти німецьких очевидців того, що сталося у Бережанах під час війни, але не зміг. Єдине, що я міг зробити натомість, це дослідити допити і свідчення, пов’язані з процесами над нацистськими злочинцями у повоєнній Німеччині. Спочатку я намірився їхати до Німеччини, але я не був упевнений, що зможу сидіти в німецькому архіві і читати, як німці вбивали євреїв у Бережанах. Мені пощастило знайти німецького студента-історика, який погодився допомогти. З часом я отримав від нього сотні скопійованих на ксероксі сторінок, що містили інформацію про Бережани під час Голокосту. Деякі імена були мені відомі зі свідчень тих, хто вижив, і від яких я одного разу почув і про мою родину. Це було непросте читання.

Ганс Адольф Асбах прибув до Бережан наприкінці 1940-го після призначення крайсгауптманом (повітовим старостою) Бере­жанського регіону (повіту). Він народився 1904 року в німецькій Померанії і закінчив гуманітарну гімназію, після чого вивчав право і економіку в Кілі. Він вступив у нацистську партію 1934 року і був призначений юрисконсультом на німецькому трудовому фрон­ті. 1940 року, до приїзду в Бережани, він зголосився служити в урядовій адміністрації, а також обіймати посади у місцевих владних струк­турах. Під час свого перебування у Бережанах Асбахи жили у садибі біля Фарнського костьолу. У них також була літня резиденція в Кужанському маєтку, що за десять кілометрів від Бережан.

Кілька разів Асбах допомагав німецькій поліції  безпеки сіпо (Sicherheitspolizei) у проведенні акцій і депортацій бережанських євреїв. Він поїхав із Бережан перед останньою акцією німців проти євреїв, коли виявив бажання перейти до вермахту у лютому 1943 року. Його було взято в полон американцями і звільнено у червні 1945-го. Трохи попрацювавши каменярем, Асбах почав успішно робити політичну кар’єру, вершиною якої було призначення його міністром праці і соціального добробуту землі Шлезвіг-Гольштайн у 50-х роках. Слухання проти Асбаха почалися 1961 року і були припинені 1976-го. У справі Асбаха свідчили кілька бережанських євреїв, таких як доктор Вагшаль-Шаклаі, пані Роза Гольдман, мати Натана і Муньо Габер.

Штурмбанфюрер СС Герман Мюллер був німецьким офіце­ром найвищого рангу, який брав активну участь у акціях і вбивст­вах євреїв у Бережанах. Він був головою СД, служби безпеки в Тарнополі. Мюллер народився в Ессені 1909 року. Його батько був дрібним торговцем, і сам він деякий час працював продавцем. Він вступив у партію 1927 року і став членом СС 1931-го. Багато років був також членом СА (штурмових загонів). Після чистки СА 1934 року він дуже швидко піднімався вгору по сходин­ках партійної кар’єри. Декілька судових процесів проти нього перед приходом Гітлера до влади показали, що він був одним із тих, схильних до насильства “старих” нацистських головорізів. Він служив у Тарно­полі у 1941–1943 роках і брав участь у числен­них убивствах євреїв в цьому регіоні. Мюллер був заареш­то­ваний 1961 року, звинувачений і засуджений на довічне ув’яз­нення 1966-го. Помер 1988 року.

Шарфюрер СС Віллі Геррманн служив разом з Мюллером в Тарнопольському СД. Йому було стільки ж років, скільки і його начальнику. Геррманн народився в Саарському регіоні. Його батько був шахтарем, і Віллі, ледве закінчивши кілька класів в школі, став слюсарем по замках. Коли 1935 року Саарський регіон об’єднався з Німеччиною, Віллі вступив одночасно у нацистську партію і СС. Коли почалася війна, він був мобілізований у збройні сили СС і брав участь в окупації Франції. Оскільки у нього були деякі пробле­ми зі здоров’ям, він був демобілізований і пішов служити у кріпо (Kriminalpolizei), кримінальну поліцію. Саме це відомство направило його спочатку до Львова, а пізніше до Тарнополя, де він і залишався до відступу німців 1944-го. Під час служби у Тарнопольському СД Германн брав участь у численних акціях і вбивствах євреїв цього регіону, в тому числі й у Бережанах. Він був одним із тих, хто проводив останню акцію у червні 1943-го. Після повернення до Німеччини його кілька разів затримували американці і французи, після цього він повернувся до рідного Саару і продовжив працювати слюсарем. Процеси проти нього почалися у шістдесяті роки, у 1966-му він був засуджений на десять років ув’язнення і помер за два роки по тому.

Губерт Конен був головою бережанського відділення вомі (Volksdeutsche Mittelstelle) – центру фольксдойче, який займався при­власненням єврейського майна і передачею його фольксдойче, етніч­ним німцям, що мешк­али за межами райху. Конен, високий білявий і блакитноокий, народився в Аахені 1905 року, де закінчив початкову школу. Замолоду він працював на різноманітних роботах і в розпалі економічної кризи переїхав до Канади, де залишався до початку війни. Там у нього теж не було постійної роботи. Він повер­нувся до Німеччини 1939-го року і вступив у нацистську партію. Деякий час він служив у вермахті перекладачем у зондеркоманді “Р”, розміщеній у Львові. Конен був найнятий вомі наприкінці 1941-го. Він прибув до Бережан у 1942-му і залишався там до останньої акції у червні 1943-го. Після війни він жив у Німеччині, де його допитували, але ніколи не засуд­жували. Він помер на початку сімдесятих.

Ганс-Германн Мунд був головою бережанського відділення “Undeutsch”, мережі універсальних магазинів з центром у Бремені. Народився у Бремені і спеціалізувався на експорті товарів. Коли спалахнула війна, був у діловій поїздці по Домініканській респуб­ліці. Після численних пригод і затримок він врешті-решт повернувся до Німеччини в березні 1941-го. “Undeutsch” направив його розгортати філію у Бережанах, куди він прибув у жовтні 1941-го. Він залишався там до грудня 1943 року. В Бережанах він закохався у фройляйн Марію, одну з німецьких працівниць Асбаха, з якою зрештою одружився. Після від’їзду з Бережан він кілька місяців працював у Дрогобичі і повернувся до Німеччини наприкінці 1944-го. Він був одним із свідків у справі Асбаха.

Крім інтерв’ю з поляками, євреями й українцями я також корис­тувався свідченнями стосовно Бережан під час ні­мецької окупації міста. Я також використовував численні свід­чення, що зберігаються в Яд Вашемі (Музеї Катастрофи), а також мемуари доктора Еліезера Вагшаля-Шаклаі, Менахема Дуля і Яніни Дроб­ницької-Олексин.

Comments are disabled